Ця Концепція визначає стан правового забезпечення регулювання суспільних інформаційних відносин в Україні та стратегію (основні засади) реформи інформаційного законодавства при входження її до інформаційного суспільства.

Не знаходиться поза цим процесом і Україна.

Чинне законодавство з регулювання соціальних інформаційних відносин базується на таких системоутворюючих його нормативних актах: Конституція України, Закони України "Про інформацію", “Про мови”, "Про державну таємницю", "Про науково-технічну інформацію", "Про телебачення і радіомовлення", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про захист інформації в автоматизованих системах", "Про бібліотеки і бібліотечну справу", "Про інформаційні агентства", "Про зв’язок", "Про національний архівний фонд і архівні установи", "Про національну програму інформатизації", "Про концепцію національної програми інформатизації", "Про авторське право і суміжні права", "Про обов’язковий примірник документів" та інші, які створюють певні умови для розвитку їх положень в системі підзаконних актів.

Разом з тим у правовому регулюванні суспільних інформаційних відносин в Україні існує ряд проблем, які потребують вирішення.

Одним із шляхів подолання проблем правового регулювання суспільних інформаційних відносин є законодавча систематизація норм права.

1. Інкорпорація законодавства – визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини.

2. Виділення в системі законодавства галузі та закріплення її легально у Зводі законів України як розділу – "Інформаційне законодавство".

3. Кодифікація – розробка і прийняття Верховною Радою України такого нормативного акту як Кодекс України про інформацію (далі – Кодекс).

У цьому Кодексі повинні бути зведені і систематизовано узгоджені між собою та іншим законодавством України її зобов’язаннями щодо інтеграції у світове співтовариство, в тому числі відповідно до Програми інтеграції України до Європейського Союзу (до її розділу 13 “Інформаційне суспільство”).

За умов розвитку інформатизації, система існуючих правових норм регулювання інформаційних відносин потребує моніторингу щодо їх дієвості і узгодження з новими соціальними відносинами, зокрема щодо виявлення проблем в цих відносинах з науковим обґрунтуванням їх вирішення. Це в першу чергу потрібно для упередження негативних соціальних наслідків.

В основу законодавчої інкорпорації покладаються відпрацьовані юридичною наукою і перевірені практикою норми чинного законодавства України.

При систематизації увага повинна звертатися на визначення структури, місця юридичних норм в системі правового регулювання. Необхідно чітко визначити суб’єкти і об’єкти інформаційних відносин, правила поведінки учасників, їх права та обов’язки.

1. Інформаційне законодавство є галуззю законодавства, яке тісно пов`язане з іншими галузями законодавства України.
2. Інформаційне законодавство регулює суспільні правовідносини щодо інформації як форми виразу інших правовідносин: у засобах масової інформації, освіті, культурі, бібліотечній та архівній справі, науковій та науково-технічній діяльності, права інтелектуальної власності, інформатизації, інформаційно-аналітичному забезпеченні діяльності органів влади всіх рівнів соціального управління (представницької, виконавчої та судової), захисту інформації, інформаційної безпеки тощо.

Серед основних напрямків правового регулювання соціальних інформаційних відносин визначаються:

1.  Визначення та правове закріплення провідних напрямів державної політики в галузі соціальних інформаційних відносин в умовах інформатизації.
2.  Забезпечення умов для розвитку і захисту всіх форм власності на інформацію та інформаційні ресурси, права інтелектуальної власності.
3.  Організація та управління створенням і розвитком загальнодержавних та регіональних систем і мереж інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів влади, забезпечення їх технічної та технологічної сумісності і взаємодії на основі державних стандартів в єдиному інформаційному просторі України, інтеграції його з європейським та світовим інформаційним простором.
4.  Правове регулювання щодо створення реальних умов для якісного та ефективного забезпечення необхідною інформацією громадян, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і приватних організацій, об'єднань на основі державних інформаційних ресурсів, сучасних інформаційних технологій.
5.  Забезпечення співвідношення інтересів суб’єктів суспільних інформаційних відносин у сфері національної безпеки, її складової – інформаційної безпеки.
6.  Забезпечення реалізації прав осіб (фізичних та їх об’єднань) на режим доступу до інформації, зокрема персональних даних – інформації про громадян та організації за умов інформатизації державних органів управління та суспільства в цілому.
7.  Державно-правове сприяння формуванню ринку інформаційних ресурсів, послуг, інформаційних систем, технологій, з визначенням пріоритетів для вітчизняних виробників інформаційної продукції, засобів, технологій.
8.  Державне стимулювання вдосконалення механізму залучення інвестицій, розробки і реалізації проектів Національної програми інформатизації та локальних програм інформатизації (установ, підприємств, організацій, всіх форм власності, міністерств та відомств, регіонів тощо).
9.  Забезпечення правового режиму формування і використання національних інформаційних ресурсів, збору, обробки, систематизації, накопичення, зберігання, пошуку, поширення та надання споживачам інформації.
10.  Правове регулювання щодо стимулювання створення і використання в Україні новітніх інформаційних технологій, засобів комунікації, зв’язку, розробка економічних механізмів для протидії відтоку висококваліфікованих спеціалістів у сфері інформатики за кордон, легалізації програмних продуктів (комп’ютерних програм, пакетів та систем комп’ютерних програм, автоматизованих (комп’ютерних) баз даних та знань).
11.  Постійний моніторинг та визначення найбільш небезпечних загроз безпеці суспільним інформаційним відносинам, відповідне реагування на загрози, регулювання захисту інформації, в тому числі в автоматизованих (комп’ютерних) системах.
12.  Створення реальних правових бар’єрів, механізмів їх реалізації для недопущення свавілля державними та недержавними структурам, посадовими особами щодо примушення подання їм громадянами інформації, яка існує в інших структурах. Утвердження принципу не тільки кримінальної, а й адміністративної та цивільно-правової презумпції невинності (невиновності) громадянина щодо надання ним різним організаціям персональних даних: перевірка достовірності документу, встановлення юридичного факту та його документування повинні бути функцією органу (державного чи громадського), уповноваженого видати відповідний документ.
13. Регулювання суспільних інформаційних відносин між фізичними та юридичними особами, суспільством і державою через засоби масової інформації.
14. Визнання засобом масової інформації окремих регіональних, національних та глобальних комп’ютерних мереж, в тому числі таких як Інтернет (електронних газет та журналів, рекламних та інформаційних сторінок установ, організацій підприємств тощо) подібно до радіо і телебаченню. Упорядкування на рівні законодавства інформаційних правовідносин, що виникають при використанні комп’ютерних мереж загального користування.
15. Розробка правової доктрини гармонізації національного інформаційного права України з міжнародним інформаційним правом. Розвиток теоретико-правової бази та практики правового регулювання суспільних інформаційних відносин в нашій країні потрібно здійснювати з урахуванням зарубіжного досвіду та міжнародного права. Особлива увага повинна звертатися на виявлення та дослідження недоліків, для уникання їх у правотворчій та правозастосовній діяльності, запобігання негативним для суспільства наслідкам інформатизації. Імплементація норм міжнародного права здійснюється з урахуванням вітчизняної доктрини права щодо поділу його на провідні галузі права: публічне і приватне; а також конституційне, адміністративне, цивільне, трудове і кримінальне право та міжгалузеві комплексні інститути права.

системний та комплексний підходи у вирішенні проблем правотворчості;

ґрунтовне фундаментальне та прикладне теоретичне обґрунтування новацій (понять, категорій тощо);

демократизм – залучення широкого кола вітчизняних фахівців до обговорення проблем інформаційного законодавства;

недопустимість необґрунтованого копіювання зарубіжного досвіду;

повага та гуманне ставлення до людини, її честі, гідності, репутації;

презумпція невинності (невиновності) людини, громадянина, приватної особи.

Фахівці, які залучаються до систематизації інформаційного законодавства, повинні володіти знаннями в галузі права та інформатики, теорії та практики.

1. Правотворення повинно базуватися на основі методології системного і комплексного підходів – теорії формування комплексних ієрархічних гіперсистем інформаційного законодавства: розвиток Конституційних норм знаходить вираз у системоутворюючих законодавчих актах, які регулюють суспільні інформаційні відносини в Україні. Системоутворюючим законодавчим актом повинен стати прийнятий Верховною Радою України “Кодекс про інформацію” в якому будуть розвиватися визначені в Конституції України положення про суспільні інформаційні правовідносини.

Систематизація інформаційного законодавства повинна вирішити наступні завдання-цілі:

розвивати норми і принципи правового регулювання суспільних відносин, що визначені в Конституції України;

враховувати ратифіковані Україною нормативні акти міжнародного права (міждержавні угоди, конвенції);

легалізувати позитивні звичаї в сфері інформаційних відносин та норми суспільної моралі, загальнолюдські цінності, визначені Організацією Об’єднаних Націй в Декларації прав людини та інших загальноприйнятих міждержавних нормативних актах.

2. Методологічною базою правотворення інформаційного законодавства України є юридична доктрина щодо умовного поділу права на галузі за такою принциповою моделлю: основа - конституційне право; його положення знаходять паралельний розвиток (відповідно до методів правового регулювання і захисту прав) в адміністративному, цивільному, трудовому та кримінальному праві, інших підсистемах національного права України, в нормах яких інформація виступає як опосередкований, додатковий (факультативний) предмет регулювання суспільних відносин.

3. Домінуючою в методології систематизації суспільних інформаційних відносин в Україні є доктрина сучасного вітчизняного конституційного права (основа – Конституція України) та прогресивних здобутків міжнародного права щодо верховенства прав людини.

4. Доктринальне визнається багато об’єктність юридичних норм, законодавства в юридичній кваліфікації суспільних інформаційних відносин.

5. Систематизація інформаційного законодавства повинна проводитися методом агрегації: удосконалення окремих правових норм чи створення нових міжгалузевих правових інститутів повинно не порушувати цілісність та призначення інформаційного законодавства, а удосконалювати його дієвість в цілому, створювати нову системну якість, яка не притаманна окремим його складовим.

6. Напрямки, підцілі, завдання систематизації інформаційного законодавства повинні чітко формуватися відповідно до теорії системи підцілей (“дерева цілей”).

Інше визнається підцілями, функціями, напрямками, окремими завданнями регулювання в сфері інформаційних суспільних відносин.

регулятивна – визначення зобов’язань, прав та обов’язків суб’єктів, регулювання суспільних інформаційних відносин;

нормативна – визначення норм, правил поведінки суб’єктів інформаційних відносин;

охоронна – визначення гарантій та меж правомірної поведінки, форм та умов, за якими діяння утворюють правопорушення (делікти) та відповідальності за них відповідно до норм цивільного, адміністративного, трудового, кримінального законодавства;

інтегративна – системне поєднання комплексу визначених юридичних норм, які регулюють інформаційні відносини в Україні; поєднуюча ланка між провідними традиційними галузями права (конституційним, цивільним, адміністративним, трудовим та кримінальним) щодо застосування їх методів та принципів із захисту прав в сфері інформаційних відносин;

визначення консенсусу (згоди) в суспільних стосунках, узгодженості розуміння та застосування юридичних норм, правомірної поведінки учасників інформаційних відносин;

забезпечення інформаційного суверенітету, незалежності України у міжнародних стосунках;

забезпечення інформаційної безпеки громадян, їх об’єднань, суспільства та держави як складових національної безпеки України;

визначення правомірної поведінки учасників інформаційних відносин в Україні;

захист інформації від витоку, несанкціонованого доступу, знищення, підробки, модифікації, перекручення незалежно від технологій обробки.

Кожна з частин поділяється на розділи, розділи, при необхідності, на глави, які складаються з окремих статей.

Структура статті складається з чіткого формулювання диспозиції суспільних правовідносин між їх суб’єктами. В статтях, в яких визначаються правопорушення, повинно бути обов’язкове посилання на вид відповідальності: відповідно до Цивільного кодексу, Кодексу Законів про працю, Кодексу про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу.

Модельні зразки:

"...покарання за це правопорушення наступає у відповідності зі статтею… Кодексу про адміністративні правопорушення України",

"...відповідальність наступає у порядку, визначеному статтями… Кримінального Кодексу України",

"...матеріальна відповідальність наступає у порядку, визначеному Цивільним кодексом України",

"...відповідальність наступає відповідно до Кодексу законів про працю".

У Цивільному кодексі, Кодексі Законів про працю, Кодексі про адміністративні правопорушення, Кримінальному кодексі створюються відповідні розділи чи глави щодо питань регулювання та відповідальності за правопорушення суспільних інформаційних відносин з посиланням на норми інформаційного законодавства України.

Окремі розділи складають комплекс правових норм:

дія та застосування норм міжнародного права;

система способів захисту прав в інформаційних відносинах (вона складається з наступних глав: глави про інкорпорацію визначених в Конституції України способів самозахисту, в тому числі через громадські об’єднання; глави про способи захисту в адміністративно-правовому порядку; глави щодо кримінально-правового порядку захисту інформаційних відносин; глави щодо захисту через прокуратуру та уповноваженого з прав людини при Верховній Раді України; глави про судовий захист в цивільно-правовому порядку; глави щодо способів і порядку звернення за захистом прав суб’єктів суспільних відносин у міжнародні організації та суди).

Частина II. В особливій частині визначаються урегульовані на рівні законодавства підсистеми (сфери) інформаційних відносин із зазначенням їх системоутворюючих законів, зокрема:

державна таємниця;

науково-технічна інформація;

телебачення і радіомовлення;

засоби масової інформації (друковані, преса, електронні);

суспільні відносини щодо автоматизованих інформаційних систем;

бібліотеки і бібліотечна діяльність;

архіви та архівна діяльність;

інформаційні агентства;

зв'язок, комунікаційні системи;

інформатизація та національна програма інформатизації;

державна статистика тощо.

В разі визначення нових сфер регулювання інформаційних відносин (методом агрегації) вводяться нові розділи чи глави. Зокрема, такими можуть бути наступні:

захист персональних даних (інформації про особу, особистої інформації);

забезпечення інформаційної безпеки суспільства і держави, регламентація основоположних заходів захисту інформації (організаційно-правових, організаційно-управлінських, організаційно-технічних, програмно-математичних);

захист професійної таємниці;

міжнародні інформаційні відносини із застосуванням електронно-цифрових телекомунікацій тощо.

1. Відповідно до законодавства України, здійснення заходів щодо систематизації інформаційного законодавства покладається на визначені Верховною Радою України її Комітети.
2. За участю Президента України, Кабінету Міністрів України, Національної академії наук України, Академії правових наук України, провідних наукових закладів України формується робоча група вітчизняних фахівців у галузі інформатики, інших суспільних інформаційних відносин та права (науковців і практиків) для наукового обґрунтування та розробки законодавчих актів у сфері суспільних інформаційних відносин та кодифікації їх норм.
3. Кабінет Міністрів України формує провідний міжгалузевий орган центральної виконавчої влади (міжвідомчу урядову комісію), який буде відповідальним за організацію та забезпечення створення проектів законодавчих актів та кодифікації інформаційного законодавства.
4. Визначений Кабінетом Міністрів України орган центральної виконавчої влади безпосередньо створює умови та забезпечує діяльність робочої групи щодо систематизації інформаційного законодавства України.
5. Інші заінтересовані міністерства та відомства вносять свої пропозиції до організації робочої групи, у межах своїх можливостей та компетенції сприяють її діяльності.
6. Проекти нормативних актів попередньо розглядаються на спільних засіданнях Консультативної ради з питань інформатизації при Верховній Раді України, Урядової комісії з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади, інших урядових органів і представників відповідних структур міністерств, відомств та ін.
7. Проекти нормативних актів виносяться на обговорення громадськості через засоби масової інформації (пресу, радіо, телебачення тощо).
8. Пропозиції щодо удосконалення окремих положень проектів нормативних актів адресуються до створеної робочої групи.
9. Для урахування думок авторів пропозицій, їх обґрунтування організовуються та проводяться наукові конференції, семінари тощо.
10. Після розгляду пропозицій та доопрацювання, проекти нормативних актів надсилаються на розгляд Верховній Раді України у порядку, визначеному для проходження законопроектів.
11. Розробки нових законів та підзаконних нормативних актів у сфері суспільних інформаційних відносин можуть поєднуватися з розробкою проекту Кодексу про інформацію.

1. Фінансове забезпечення роботи щодо систематизації інформаційного законодавства України здійснюється відповідно до Національної Програми завдань і проектів з інформатизації та інших Програм, в яких визначені проблеми суспільних інформаційних правовідносин, права інтелектуальної власності та інформаційної безпеки України.
2. Заінтересовані органи державної влади, міністерства та відомства здійснюють додаткове фінансування та матеріальне забезпечення функціонування робочої групи щодо систематизації інформаційного законодавства.

3. Фінансову підтримку робочій групі також можуть надавати недержавні організації, громадські фонди, благодійні організації.