Сучасна наукова думка щодо суспільних інформаційних відносин активно формує риси
такого глобального соціо-технічного явища як інформаційна культура. Вона є
відображенням формування нового етапу розвитку людства – інформаційного
суспільства - суспільства, в якому відносини між його суб’єктами ґрунтуються на
соціальному потенціалі (ресурсі) який формується на засадах діяльності людей з
використанням послуг, що надаються за допомогою комп’ютерних інформаційних
технологій та технологій електронного зв’язку (електронної
телекомунікації).
У правознавстві, теорії організації соціальних систем та теорії національної
безпеки (складовою якої є теорія національної інформаційної безпеки), з метою
відмежування зазначеного змісту інформаційного суспільства від наполегливих
трактувань його у контексті традиційних засобів масової інформації
(журналістського права) чи бібліотекознавства, або архівознавства була введена
більш модерна категорія “кібер-суспільство”.
У будь-якому якісному посібнику чи підручнику з правознавства обов’язково
присутня тематика про правову культуру, культуру права, їх вплив на суспільні
відносини, правосвідомість, правотворчість, правозастосування тощо. У теорії
управління соціальними системами, теорії організації соціальних систем
(тектології), менеджменті, як правило, мова йде про управлінську культуру,
культуру управління в етичному та естетичному аспектах. У кращому разі, мова
може йти про культуру діловодства чи культуру документообігу.
В
більшості публікацій із зазначених традиційних наук формулювання інформаційної
культури, навряд чи можна зустріти. В окремих випадках про інформаційну культуру
коротко мова йде у публікаціях за культурологічною
спрямованістю.
Проте сутність категорії “інформаційна культура” поступово проникає у галузеве
законодавство України, та деякі підзаконні нормативно-правові акти. У той же час
ні в нормативно-правових актах, ні в науково-практичній літературі не існує
чіткого однозначного визначення.
У даній статті пропонуються результати дослідження щодо з’ясування сутності та
змісту інформаційної культури, як чинника національної інформаційної безпеки й
об’єкта (предмета) правознавства: у контексті методології інформаційного права,
методик правової інформатики, організаційно-правового
аспекту.
1. Інформаційна культура як об’єкт теорії національної безпеки,
державного управління,
державної інформаційної політики та
правознавства
На рівні законодавства у вітчизняну юридичну термінологію категорію
“інформаційна культура”, як публічно правову, було введено Концепцією
Національної програми інформатизації (затверджена Законом України від 4 лютого
1998 року N 75/98-ВР). Відповідно до цього нормативно-правового акту під
інформаційною культурою мали на увазі комп'ютерну освіченість
людини.
У даному аспекті, актуальність дослідження сутності та змісту інформаційної
культури має важливе значення, як методологічного та методичного факторів
організаційно-правової, зокрема, кадрової підтримки політики національної
інформаційної безпеки (у частині вузівської підготовки).
Одним із організаційно-правових загальнодержавних заходів у цьому напрямку можна
вважати Указ Президента України від 6 грудня 2001 року № 1193/2001, “Про рішення
Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року “Про заходи
щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення
інформаційної безпеки України”. Пунктом 9 цього Указу Міністерству освіти і
науки було доручено у тримісячний строк підготувати навчальні програми для
середніх і вищих навчальних закладів з навчальної дисципліни “Інформаційна
культура”.
Проте
виникає питання, яким чином за змістом, тематикою ця навчальна дисципліна буде
узгоджуватися з традиційними навчальними дисциплінами щодо вивчення інформатики
та обчислювальної техніки, а також дисциплін, які впливають на формування
інформаційної культури тих, хто навчається у навчальних закладах (наприклад:
інформаційне право, правова інформатика, інформаційна безпека, захист інформації
тощо). Питання також виникає щодо формування змісту навальної дисципліни
“інформаційна культура” для фахівців з технічного, економічного та гуманітарного
напрямків підготовки. Не виняток з цього і проблема організації навчальних
планів для підготовки фахівців щодо технічного захисту
інформації.
Із
аналізу змісту зазначеного Указу Президента випливає більш широке розуміння
категорії “інформаційна культура”: мова йде про культуру суспільних
інформаційних відносин – правовідносин щодо інформації в умовах інформатизації,
у тому числі у контексті національної інформаційної
безпеки.
Проблематика інформатизації з переходом до “електронізації” (у контексті
розробки проектів концепцій електронної України, електронного урядування) займає
важливе місце в комплексі організаційних заходів органів державної влади
України. Зазначене створює передумови та потреби сформулювати сутність категорії
“інформаційна культура” на міжгалузевому (універсальному) доктринальному
(науковому, теоретичному, концептуальному) рівні з урахуванням практики, аналізу
наукових джерел та різних нормативно-правових актів. Формулювання сутності
інформаційної культури можна здійснити інтуїтивно, евристично. Але ж у кожного
своя інтуїція. У культуролога – своє бачення цієї категорії, в управлінця
(менеджера) – своє, у юриста – своє, у інженера - своє. Тобто, виходячи з
положень соціальної когнітології (вчення про логіко-пізнавальні процеси на
засадах теорії критичної інформації та ентропії) кожен може по різному сприймати
(усвідомлювати) зміст і сутність даної категорії з урахування особистого
інтелектуального рівня розвитку, знань, досвіду, навичок, світогляду, сфери
діяльності тощо.
2. Сутність категорії
“інформаційна культура”: методологічний аспект
У науково-практичній та навчальній літературі запропоновано декілька варіантів
сутності та змісту категорії “інформаційна культура”. Для прикладу пропонується
декілька визначень, що подаються різними авторами.
Винарик Л.С. та Щедрін А.Н., проаналізувавши багато праць, присвяченнях
проблематиці, пропонують визначення інформаційної культури як рівня практичного
досягнення розвитку інформаційної взаємодії і всіх інформаційних відносин в
суспільстві, міри досконалості в оперуванні будь-якою інформацією [1].
Органов
А.А. та Хангельдиєва І.Г. пропонують визначення сучасної інформаційної культури
як якісної характеристики життєдіяльності людини передусім у сфері отримання,
передачі, зберігання і використання інформації, де приоритетними є
загальнолюдські цінності [2].
Формулювання сутності інформаційної культури можна зробити також на засадах
нормативістського підходу, у аспекті юридичної когнітології – науки про знання,
пізнання юридичних категорій, виходячи із змісту та сутності (семантики)
інформаційного законодавства чи юридичної доктрини, яка знайшла відображення у
науково-практичній юридичній літературі. Для прикладу, можна запропонувати
дослідження, які провели Брижко В.М., Гавловський В.Д, Калюжний Р.А., Попович
В.М., Швець М.Я. та ін
[6].
Вивчення науково-практичних джерел на засадах історичного підходу (у
вертикальному зрізі) свідчить, що будь-якому періоду суспільного розвитку
притаманний свій рівень інформаційної культури, який обумовлюється технологіями
об’єктивізації (матеріалізації) сигналів, даних, відомостей, знань про події та
явища, які відбуваються, і технологіями сприймання та фіксації їх у певному
середовищі суб’єктів суспільних відносин. У цьому контексті можна говорити про
вербальну, письмову, образну інформаційну культуру чи про паперову або
електронно-цифрову (комп’ютерну) інформаційну культуру.
Проведені дослідження у сучасному горизонтальному зрізі засвідчили, що категорія
“інформаційна культура” у широкій науковій думці та практиці вживається
неоднозначно. Це пов’язано з відсутністю стандартного (нормативно-правового)
визначення поняття “культура”. З метою дослідження змісту категорії “культура”
було застосовано можливості правової інформатики - проведено пошук по
автоматизованій базі нормативно-правових актів України
“Законодавство”.
Передбачалося, що логічно визначення категорії “культура”, повинно знаходитися в такому системоутворюючому галузь суспільних відносин нормативному акті як Основи законодавства України про культуру (від 14 лютого 1992 року № 2117-ХII). Парадоксально, але визначення предмету правовідносин – культури в Основах, при їх прийнятті Верховною Радою України, не було зроблено. Таку техніку правотворення законодавець завжди застосовує, коли в доктрині не існує однозначного для нормативу стандартного визначення терміну, категорії (дефініції), або вона інтуїтивно однозначно сприймається більшістю членів суспільства без формалізації.
Наступний, альтернативний,
крок – пошук тлумачення категорії в інших нормативно-правових актах. Аналіз
таких актів показує, що визначення категорії “культура” в них також відсутнє. Є
визначення категорій, у яких культура є означним складовим терміном. Для
прикладу наведемо декілька з них.
У Законі України “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” (від 21.09.1999 р. № 1068-XIV), Рекомендаціях про заходи, спрямовані на заборону і попередження незаконного вивозу, ввозу та передача права власності на культурні цінності (від 19.11.1964 р.), Рекомендаціях про збереження культурних цінностей, яким загрожує небезпека внаслідок проведення громадських чи приватних робіт (від 15.10.1968 р.) подаються різні визначення категорії “культурні цінності”. Міжнародна Декларація щодо політики у сфері культури (Мехіко, від 26.07.1982 р. ) дає визначення категорії “культурна спадщина народу”. У Наказі Міноборони “Про затвердження Положення про військове (корабельне) господарство Збройних Сил України” від 16.07.1997 р. № 300, було подано визначення культурно-освітнього майна військової частини.
Поняття “культура” також вживаються у поєднання і з іншими поняттями.
Наприклад, у Наказі Державної адміністрації ядерного регулювання “Про
затвердження Загальних положень забезпечення безпеки атомних станцій” від
09.12.1999 р. №63, було подано визначення культури безпеки.
При дослідженні наукових та навчальних літературних джерел з’ясовано, що за підрахунками фахівців, у 1919 році існувало 7 визначень культури, в 1950 р. – 164, а на початку 70-х років – 250 [3]. На початок 90-х років ХХ століття тільки у філософській літературі налічувалося більше 500 визначень поняття “культура”. Число їх, причому як у зарубіжній, так і у вітчизняній літературі, постійно зростає [4].
Враховуючи такі обставини, виникає необхідність доктринального формулювання
категорії, виходячи з нормативів літературної мови, що знаходить відображення у
тлумачних словниках.
Перш за все з’ясування сутності інформаційної культури передбачає прийняття за аксіому, що ця категорія є складним соціальним явищем (підсистемою другого порядку), складовою більш складного соціального явища - загальної культури, як сфери правовідносин, яка, у свою чергу, є елементом більш складної соціальної системи – соціального буття. Тобто, поняття “культура” (подібно до категорій “управління”, “право”, “інформація”) за своєю сутністю досить широке і визначається на сучасному методологічному рівні неоднозначно. Воно багатоаспектне, багатофункціональне, а отже має велику кількість формулювань залежно від сфери суспільно-економічних, політичних чи інших відносин. Для вирішення проблеми щодо з’ясування цього, звернемося до тлумачних словників, як науково-довідкових джерел. Наприклад, автори Нового словника української мови, у томі 2, пропонують наступні визначення змісту категорії “культура” [5]:
1. Сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Рівень розвитку суспільства у певну епоху; те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.
2. Освіченість, вихованість.
3. Рівень, ступінь досконалості будь-якої галузі господарської або розумової діяльності.
4. Розведення, вирощування будь-якої рослини або тварини; культивування. Рослина, що розводиться, вирощується.
5. Мікроорганізми, вирощені в лабораторних умовах у живильному середовищі.
Відповідно до когнітивного суспільствознавства будь-яка категорія (дефініція), термін, поняття у конкретного індивіда чи соціальної групи викликає відповідну сутністну рефлексію (розуміння). Ця рефлексія визначається рівнем ентропії (невизначеності), яка сформована у комплексі знань, що здобуті на протязі певного періоду життя. Бажання подолати сформований комплекс знань породжує нові знання, які все одно асоціюють з попередніми знаннями. У соціальних науках, з їх історії відомо, що нові знання, як правило, зароджуються на межі різних традиційних наук. Так під впливом інформатики у науковий та практичний оборот щодо створення автоматизованих інформаційних систем було введено термін “метаінформація”.
Отже,
визначення сутності та змісту категорії можна вивести з дослідження його
походження. Гносеологічні та семантичні дослідження свідчать, що термін
“культура” означає турботу, направлену на облагородження і очищення життя людини
чи суспільства. Пізніше “культуру” почали розглядати як філософську категорію,
що являє собою сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людьми в
процесі їх суспільно-історичної трудової діяльності - практики. у такому
визначенні культура протиставляється дикій природі і розглядається як феномен,
створений людиною і людством, як продукт їх праці в матеріальній і духовній
сферах життя.
Висновки.
Виходячи з логічних, герменевтичних, філологічних, когнітологічних та
філософських аспектів міркувань, проведений аналіз різних наукових і популярних
джерел дозволив зробити наступні узагальнення для формування методологічних
засад щодо формування наукового напрямку на межі багатьох традиційних та нових
наукових дисциплін, а також відповідної навчальної дисципліни – “інформаційна
культура”.
Ключову модель поняття інформаційної культури можна подати наступним чином.
Інформаційна культура
(кібер-культура) – це
якісна оцінка за певними критеріями (умовами) рівня функціонування структурних
одиниць суспільства (окремих індивідів, підрозділів та конкретної соціальної
системи в цілому, як сфери суспільних відносин) щодо скеровування технологічного
забезпечення отримання, передачі, зберігання і використання інформації щодо
досягнення узгоджених і визначених нормативно у суспільстві цілей, завдань,
інтересів, потреб.
Категорію
“інформаційна культура” можливо розглядати у наступних соціальних зрізах
(площинах) системи суспільних правовідносин у контексті національної безпеки та
державної інформаційної політики.
За суб’єктним критерієм:
- інформаційна культура
особи;
- корпоративна інформаційна
культура (різних соціальних організацій - підприємства, установ, тощо);
- інформаційна культура
суспільства і держави (у особі її органів);
- інформаційна культура
цивілізацій (у вертикальному (історичному) та горизонтальному певному просторі,
часі і етапі економічного розвитку суспільства) – можливість соціальних утворень
до швидкої та гнучкої адаптації до соціо-технічних та технологічних змін
інформаційних правовідносин в економіці, підприємництві
тощо.
За об’єктними
організаційно-правовими критеріями інформаційна культура розглядається наступним
чином:
- як сфера суспільних
правовідносин;
- як міжгалузевий інститут
інформаційного права;
- як синтетична наукова
дисципліна;
- як навчальна дисципліна;
- як
організаційно-управлінська (статистична) категорія щодо оцінки якостей (рівня)
певного суб’єкта суспільних відносин щодо оволодінню відповідними інформаційними
технологіями для задоволення своїх потреб та інтересів з урахуванням потреб та
інтересів інших суб’єктів правовідносин.
Аксіологічно категорія інформаційна культура генерується від
двох понять: від лат. cultura - освіта, розвиток та informatio –
роз’яснення. У цьому контексті її визначення подається у декількох аспектах
відповідно до масштабу об’єктивних критеріїв (просторово-суб’єктивно-часових),
які можуть скласти основу тематики відповідної навчальної дисципліни та
оціночних показників підтримки національної інформаційної безпеки:
· Динамічна (мінлива) множина соціо-технологічних досягнень певного людського суспільства (групи людей, суспільства, держави, міжнародного співтовариства) у сфері інформатики, інформаційних відносин (у тому числі науки, техніки, освіти тощо).
· Сфера духовного життя суспільства, що охоплює насамперед систему виховання, освіти та наукової творчості, у контексті інформаційних правовідносин, а також передбачає організаційні структури (інфраструктуру): засоби, способи, технології комунікації, установи й організації, що забезпечують реалізацію інформаційних потреб, інтересів суб’єктів суспільних відносин на основі здобутків інформатики, як складової кібернетики.
·
Відповідний рівень
розвитку інформаційних відносин на певний момент часу, у просторі, колі осіб, що
визначається у порівнянні з попередніми показниками (критеріями оцінки)
інформаційної культури, як чинника соціальної кібернетики (на засадах теорії
зворотних зв’язків).
· Множина практичних, матеріальних і духовних надбань суспільства, які відображають історично досягнутий рівень розвитку суспільства чи людини у сфері інформаційних відносин та втілюються в результатах інформаційної діяльності.
· Ступінь довершеності в оволодінні знаннями у галузі суспільних інформаційних відносин та інформаційної діяльності певного суб’єкта суспільних відносин.
· Множина засобів, способів, методів що використовуються для формування визначеного в ідеалі та існуючого на практиці рівня інформаційних правовідносин, державної інформаційної політики, державного управління у суспільній інформаційній сфері, що знаходить вираз у нормах інформаційного права.
· Галузь загальної культури (як наукового напрямку), що вивчає проблеми унормування суспільних інформаційних відносин.
· Множина духовних (моральних) цінностей у сфері інформаційних відносин, створених людством протягом його історії.
· Рівень досконалості певної галузі розумової діяльності людей із застосуванням комп’ютерних технологій.
· Множина умов підтримки, збереження високого рівня продуктивності, безпеку інформаційних правовідносин (безпеки життєдіяльності особи, суспільства держави, світового співтовариства в інформаційній сфері).
У вужчому розумінні
інформаційна культура може розглядатися наступним чином:
· Рівень фахової підготовки працівників чи працівника у сфері інформаційних правовідносин та їх особистої організованості.
· Рівень відповідності нормам інформаційних правовідносин поведінки окремих суб’єктів, встановлених у суспільстві (у цьому аспекті інформаційна культура за змістом інкорпорується з правовою культурою, утворюючи такий вид культури, як інформаційно-правова культура).
На зазначених методологічних положеннях можна визначити чинники антикультури та субкультури інформаційних правовідносин у контексті загроз національної інформаційної безпеки, та правознавства (щодо останнього – правопорушення у сфері суспільних інформаційних відносин) та визначати складові державної інформаційної політики, державного управління у сфері суспільних інформаційних відносин.
Більш детально проблематика щодо сутності інформаційної культури розкрита
автором цієї публікації у ряді колективних праць [6;
8-11].
Серед них – цільова монографія “Вступ до інформаційної культури та
інформаційного права” [6]. Ця монографія є
результатом ініціативного дослідження, проведеного авторським колективом вчених
у складі Науково-дослідного центру правової інформатики Академії правових наук
України, Академії Державної податкової служби України, Національної академії
внутрішніх справ України та ряду інших установ.
Використана література
1. Винарик Л.С., Щедрин А.П. Информационная
культура: эволюция, проблемы. – Донецк: ИЭП НАН Украины. 1999.
2. Органов А.А., Хангельдиева И.Г. Теория
культуры: Учебное пособие для вузов. – М.: “ФАИР-ПРЕСС”,
2001.
3. Котюк В.О. Теорія права: Курс лекцій:
Навч.посібник для юрид.фік.вузів. – К.: “Вентурі”, 1996.
4. Менюк О.А. Формування правової культури
підприємця: теоретичні та прикладні аспекти. – К.: “Оріяни”,
2001.
5. Новий словник української мови, у 3-х
томах. Том 2. – К.: “АКОНІТ”, 2001.
6. Вступ до інформаційної культури та
інформаційного права. Монографія. / Брижко В.М., Гавловський В.Д, Калюжний Р.А.,
Попович В.М., Цимбалюк В.С., Швець М.Я., Яременко О.І. / За ред. М.Я. Швеця,
Р.А. Калюжного. – Ужгород: ІВА, 2003.
7. Воробьев Г.Г. Информационная культура в
управленческом труде. – М.: “Экономика”, 1971.
8. Інформатизація, право, управління
(організаційно-правові питання). Монографія. – К.: НДЦ правової інформатики АпрН
України, 2002.
9. Інформаційне право та інформаційна
безпека / Сучасний стан, поняття та визначення змістовної частини, інкорпорація
нормативних актів з правових питань у сфері інформації та її захисту. Наукове
видання. /Гавловський В.Д., Коваленко О.І., Гіжевський В.К. Цимбалюк В.С. та ін.
/Заг. ред. Р.
Калюжного та В. Філонова. – Київ-Донецьк: Донецький інститут внутрішніх справ
МВС України. Інститут економіки та права “КРОК”, 2001.
10. е-будущее
и информационное право / Брыжко В.М., Цимбалюк В.С. и др. / Под. ред. д.ю.н., профессора Р.А.Калюжного и д.э.н., профессора
Н.Я.Швеца. – К.: “Интеграл”, 2002. – 263 с.